ВИХОВНА РОБОТА

ГОТУЄМОСЯ  ДО  АНДРІЇВСЬКИХ  ВЕЧОРНИЦЬ

"СВЯТИЙ  АНДРІЮ, ДОПОМОЖИ, ІМ'Я  СУДЖЕНОГО  МЕНІ  ПІДСКАЖИ"

Святково прибраний зал, інтер’єр – українська хата. Вбігає Маруся.

ОЛЕНКА. Матусенько, де ви там? Нікого немає. Мабуть, побігла свою куму Наталку кликати на вечорниці.

Звертається до залу

ОЛЕНКА. Доброго вам вечора, люди добрі! Ой, як же ж багато вас тут зібралося! Ви, напевно, усі хочете побувати на наших вечорницях.

Виходить господиня.

КАТЕРИНА. О, а це хто тут без мене хазяйнує?! Це ти Оленко? Що це ти тут розповідаєш, балакаєш без упину. Це вже чиста правда, що в твоєму язику немає кісток!

МАРУСЯ. Мамусенько, так, це я розповідаю всім про наші вечорниці. Ой, так хочеться вже швидше їх розпочати і вареників наших покуштувати!

КАТЕРИНА. А в кого це ви, Оленко, хочете проводити вечорниці?

МАРУСЯ. Як в кого? Так у нас, мамусенько. Ми ж вами домовилися.

КАТЕРИНА. Ніхто зі мною не домовлявся і нічого я не знаю. Знайшли місце де проводити.

МАРУСЯ. Мамусенько, та що ви таке говорите. Он подивіться скільки людей тут зібралося. Що ми їм скажемо. Кажіть чи дозволите в нашій хаті вечорниці проводити?

Катерина задумалася.

МАРУСЯ. Що ж то люди тепер скажуть? А-а-а скажуть, що у цілому селі не знайшлося хати на вечорниці! Раз так, тоді я піду!

Іде до дверей.

КАТЕРИНА. Ой, Оленко, почекай! Та я ж пожартувала. Коли на те пішло, то я дозволяю.

МАРУСЯ. Що ж то ви, мамо, усім нам голови морочите! Я біжу покличу дівчат і хлопців.

Вибігає з хати.

Катерина застеляє стіл, запалює свічку, сідає за столом.

КАТЕРИНА. Ось так завжди. Така вже хитра в мене Олена, наче лисиця. Вона завжди вміє викрутитися! Та ж у мене пішла. Точнісінько, як я була колись молодою.

Звучить мелодія. Чути стукіт у двері.

ЗОРЯНА. Доброго усім вечора!

НАТАЛЯ. Доброго вечора, у вашій хаті, тітко Катерино!

КАТЕРИНА. Заходьте дівчата, розсаджуйтеся. А моя Оленка десь пішла за вами і забарилася. Ох і вредна ж вона. Мабуть, хлопці зустріла десь у селі тай теревенить з ними. Що ж доведеться починати вечорниці без неї.

Вбігає Маруся.

ОЛЕНКА. Добрий вечір, дівчата! Ви уже тут, а я вас по всьому селі шукаю.

КАТЕРИНА. Присідай, доню поруч дівчат та й до роботи приступайте.

Дівчата починають вишивати. Звучить мелодія.

ОЛЕНКА. Що ж це наші хлопці забарилися і пісень їхніх не чути!

Стукіт у двері. Заходить Микола.

ПАВЛО. Добрий вечір у вашій господі!

ОЛЕНКА. О, Павле, а я це вас усіх уже згадую. А де інші хлопці?

ПАВЛО. Та вони в центрі села радяться: йти їм на вечорниці чи не йти.

ОЛЕНКА. Нічого собі. Так ми оце вечорниці почали, вареників не їмо, чекаємо на них, а вони по селі «вишивають». Раз таке діло, то ми їх провчимо. Подавайте дівчата вареники і всіх пригощайте. А прийдуть, то нехай слину глитають і макітру вилизують.

КАТЕРИНА. Е ні, Оленко, почекаємо на хлопців. Які ж це вечорниці без них?

Звучить мелодія «При долині кущ калини».

В цей час чути галас і стукіт у двері.

ОЛЕНКА. Агов, хто такий?

ЖЕНЯ. Пес сліпий (гавкає).

ОЛЕНКА. Не пустимо! Як візьмемо рогатини, поламаєм ваші спини!

ВІТАЛІЙ. Та пустіть, це ж ми хлопці.

ОЛЕНКА. Та заходьте вже, заходьте!

Хлопці заходять до хати.

Одна з дівчат виходить на перед і починає співати коломийку.

ЗОРЯНА. У Горбкові добре жити,
                            Наш Горбків при горбі.
                            У Горбкові такі хлопці,
                            Як підпеньки у торбі.

МИХАЙЛО.         Тос Зоряна заспівала,
                               Тос ми мила вдала,
                               Така вчора на базарі
                               Диньки продавала!

НАТАЛЯ.           Ти думаєш, Віталіку,
                            Що я тебе любила
                            Кобись стояв коло води,
                            Я б тебе втопила.

НАЗАР.   Ти думаєш, Оленочко,
                 Що за тобов гину,
                 Я за другой дівчиною
                 Лиш бровами кину.

ОЛЕНКА. Ти думаєш, дурний Місько,
                   Що я тебе хочу,
                    Я такими парубками
                    Коноплі волочу.

АНДРІЙ. Ти не думай, Наталочко,
                  Що за тобой гину,
                  Я таких, аж двадцять штири
                  Маю за годину.

 ЗОРЯНА: Ішов Женька з вечорниць темненької ночі,
                  Сидить гуска на воротях, вирячила очі.
                  Він до неї: гиля, гиля, вона й полетіла,
                  Коли б не втік болотами, була б Женьку з'їла.

ВІТАЛІЙ: Ой на горі, на току, курчата чубаті,
                 А у нашому селі дівчата горбаті.
                 Куди йдуть – губи дмуть, кирпу задирають
                 А як баньками лупнуть, то собак лякають.

 НАТАЛЯ: Сів Андрійко біля мене і ще й люльку курить
                   Я думала, що він любить, а він мене дурить.

ЄВГЕН: В нашім селі нема плотів, і щось не городять
              А то наших дівчатоньок сліпі діди водять.

ЗОРЯНА: Калита – Калита
                  В хлопців хисту нема,
                  Ні співать, ні говорити,
                  Тільки витрішки ловити.

 ПАВЛО: Хвалилась Оленка, що має маєток,
                Одну ложку, одну вилку ще й двоє горнєток.

 ОЛЕНКА: Не стій коню коло плота,
                   Не їдж околота.
                   Не стій Павле коло мене,
                   Не топчи болота.     

НАЗАР: У Горбкові густо хати, вітер не провіє,
              Сама мати ложки миє, Зорянка не вміє.

НАТАЛЯ: Йшов Віталік з вечорниць вночі слободою,
                  Сидить сова на воротях, крутить головою.
                  Він сердега, як побачив – та й через городи,
                  Заплутався в бур'яни та й наробив шкоди.

ВІТАЛІЙ: У Горбкові нема дров, лиш самі поліна,
                  У Горбкові такі дівки – хлопцям по коліна.

ОЛЕНКА: Та не думай гордий Женька, що про тебе дбаю
                  Я такими як ти мудрий плоти підпираю.

ЄВГЕН: Ой кувала зозуленька,
              Та й сіла на дубі
               Були б ви дівчата файні
               Як мали б всі зуби.

ПАВЛО: Дівчата, хлопці, не будемо сваритися, краще всі разом порозважаємося, поворожимо.

ОЛЕНКА:  А й справді, дівчата, вже пізня година, а ми ще й не ворожили. Я знаю таку ворожбу: беремо дві тарілки з водою, в них кидаємо по листочку барвінку. Якщо листочки розійдуться в різні боки – то не бути цього року з милим в парі, а коли зійдуться – то бути.

Ворожать

ЗОРЯНА: А я вмію так ворожити. Для цього треба взяти два сірники і задумати ім'я вашого хлопця. Взяти по одному сірнику в руки і запалити їх. Якщо головки сірників нахиляться одна до одної, то ви любите одне одного , а якщо ні – то не любитесь.

Ворожать

НАТАЛЯ: Дівчата, а давайте поворожимо ще так. Для цього бажаючі дівчата виходять за двері. А ми беремо 4 тарілки, намисто, чарку, мотузку, книжку. Хлопці розкладають речі під тарілками. Дівчата по одній виходять і вказують на тарілку.

Книжка – буде розумний чоловік;
Намисто – дівчина засидиться в дівках;
Чарка – чоловік буде п’яницею;
Мотузка – чоловік буде бити;
Мишка – чоловік понад усе в житті любитиме свій комп’ютер;
Пензлик – чоловік буде майстром по ремонту;
Перстень – скоро заміж вийде дівчина;
Квіточка – цей рік дівчина ще дівуватиме;
Лялька – вас зрадить ваш коханий;

Ворожать

КАТЕРИНА: Поки будуть варитися вареники, давайте пригадаймо, як колись ворожили ваші мами, бабусі і прабабусі.

ЄВГЕН: Моя мама розповідала, що коли була такою як дівчата наші, то ворожили за допомогою чобота. Отже, бажаючі поворожити, прошу на середину. Зніміть з лівої ноги чобіток чи туфельку і від столу по черзі вимірюють долівку до порога: кора перша стане на поріг – та першою і вийде заміж. Але перед ворожінням слід усім дівчатам прочитати такі слова:

Ох, Андрію, Андрієчку,
Даруй нам надієчку,
Хто з нас із дівчат
Перша заміж вийде.

Ворожать

МИХАЙЛО: А моя бабця таким ворожінням наперед знала ім'я свого нареченого – мого діда. На аркушах паперу дівчата пишуть імена хлопців. Потім перемішували їх, клали у шапку і свого «хлопця» обирали.

Ворожать

НАТАЛЯ: А моя мама розповідала, що вони з подругами теж ворожили. Дівчата брали зі собою на вулицю насіння коноплі , сіяли ним на сніг і говорили:

Андрію, Андрію,
Конопельки сію,
Спідницею волочу
Заміж вийти хочу,
Дай, Боже, знати.

                 Потім набирали жменю снігу, де сіяли коноплі, вносили в хату і коли сніг розтав лічили: якщо парна кількість – доля знайдеться цього року, непарна – чекати наступного Андрія Добродія.

Ворожать

ОЛЕНКА: А я знаю, як ім'я судженого дізнатися. Кожна дівчина бере шкарлупку з-під горіха, в неї ставить свічечку. На краю великої тарілки написані імена хлопців. До якої стрічечки підпливе ваш «кораблик» той і буде судженим.

Ворожать

ЗОРЯНА: Дівчина підходить до стола, бере в руку срібний чи золотий ланцюжок , задумуючись про своє майбутнє: по нареченого, кількість дітей, навчання… Чітко уявивши, що саме цікавить, дівчина кидає ланцюжок на стіл і дивиться на фігуру, котра вийшла:

Коло – у майбутньому складеться ситуація, для розплутання якої треба буде докласти багато зусиль;
Овал – непроста ситуація, яка однак не вимагатиме особливих втрат;
Пряма – успіх та найсприятливіший час для здійснення своїх мрій;
Змійка – варто бути обачним і не довіряти людям навколо тебе;
Заплутаний вузол – чекайте інтриг;
Трикутник – ознака вдачі у справах;
Метелик або бантик – до побачення, кохання, а, можливо, й весілля;
Буква – чекайте на новий роман з людиною, ім'я якої починається на цю букву.

КАТЕРИНА: На вечорницях була одна весела гра – Калита. Калита – це великий корж із білого борошна, який печуть усі дівчата разом, адже кожна має взяти участь у готуванні калити. Тож місять тісто всі за чергою, від найстаршої дівчини до наймолодшої. Тісто солодке, з медом. Зверху Калиту оздоблюють сухими вишнями чи родзинками. Всередину калача протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до найвищого місця в хаті, щоб парубок міг її дістати зубами, лише тоді, коли добряче підскочить.  Біля калити стає вартовий – «Пан Калетинський». Він запрошує «Пана Коцюбинського» кусати калиту. «Пан Коцюбинський» бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і іде кусати калиту. Завдання Калетинського – розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити.

Бавляться

КАТЕРИНА: Вже й наворожили собі долі і всю роботу переробили. Дуже вам дякую, що мені всі допомагали.

ОЛЕНКА: Тим часом зварилися наші варенички. Тож прошу усіх до столу. Приготуйтеся. Любі гостоньки, а вареники наші не прості, а з сюрпризом, кому попадеться, тому й пощастить.

Всі частуються варениками

ЗОРЯНА: Дівчата, хлопці! Вже пізня година, треба додому вертати.

КАТЕРИНА: Дякую вам усім, що прийшли до нас на вечорниці!

ОЛЕНКА: Матусенько, я піду, проведу дівчат та хлопців.

КАТЕРИНА: Іди доню, не барися,
                      У сінечки тай вернися,
                      Бо на дворі піст наступає,
                      А хто його опроскоще,
                      Той Великодня не побачить.

Гасить свічку

 Ой така то гарна прибрана й багата ніколи не змеркне українська хата.

______________________________________________________________________

УМІЛІ  РУКИ  -  БОЖИЙ  ДАР

Мої вихованці - учні 5 класу - взяли активну участь у шкільному етапі конкурсу. Перегляньте роботи моїх вихованців:

________________________________________________________________________

УРОК  ПАМ'ЯТІ

"СВІТ  ВИЗНАЄ ...."

(Голодомор)

Мета: зрозуміти причини національної самосвідомості відповідальної за долю свого народу; завжди пам’ятати про ціну хліба.

Обладнання: стіл, букет квітів перев’язаних чорною стрічкою, черствий хліб, вода, свічка, український рушник, на партах – свічки, колоски;

1. Таблиця народжуваності і смертності в 32-33 рр.

2. Архівна виписка.

Синє небо очей, вуст вогненна калина,

І святий орел чистоти, як вінець -

Україно моя, моя рідна Вкраїно,

Богородице роду козацьких сердець.

Україна! Рідний край. Золота чарівна сторона. Земля, барвінком уквітчала, калиною закосичена, устелена рушниками. Скільки лагідних, ніжних і теплих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилась і живуть.

Україна – славна і чудова земля з могутнім Дніпром, мереженими нивами, милозвучною мовою. Немає другого такого широкого і могутнього Дніпра.

Як важливо для людини мати батьківщину, землею, де солодкого дихається, де тебе люблять і чекають. Скільки поколінь боролися за незалежність України. Яким же довгим і тернистим був цей шлях. Були такі шляхи, коли залишалась одна надія – Бога. Люди просили в бога щастя та долі, волі та багатства землі,на якій народився, де народилась не одне покоління українців.

Вірш Руданського є своєрідною молитвою за Україну.

Молюсь за тебе,Україно,

І, як до матері, молюсь,

За тебе, рідна і, єдина,

Щодня я богові молюсь.

О чисті, о усі джерела,

Дніпро, Славута, оживи!

І заспіваєм: «Ще не вмерла…»

Вкраїна рідне і не вмре!

За тисячу літ існування судилося нашому народу пережити силу – силенну спустошень, зрад і варварських знущань, але те пекло що спіткало Україну на початку 30-х років XX століття, ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Голодомор чорною смугою прокотився Україною, понівечив життя поколінь, забрав у небуття тисячі доль. Голод охоплював територію із населянням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла 7,5 млн. У пам’яті народу живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Українська земля стогне від кісток, похованих без трун у сільських могилах, від зойків закопаних напівживих.

А люди бідні в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть…

Сумують комини без диму

А за городами за тином,

Могили чорнії ростуть

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Минають місяці. Село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

Украй знекровлений, стероризований український народ уже не міг у ті роки збройно піднестись, як за Хмельниччини або Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало слово.

В селі весна повзе по ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко падає зі стріх.

І п’ють опухлими устами

Оту живицю молоду

Їм жить і жить,та над полями

Вже ворон каркає біду

1933 рік. Найчорніший час в історії України, що випав на долю однієї з найродючіший країн. Жахливо навіть через 75 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди лишилися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі і малі, вмирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.

Пекельні цифри та слова

І серце б’ють неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій

Голод!Голод!

Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали жити. Через те наша Україна була убогою та знедоленою, як Шевченківська наймичка. Хоч і сильна духом. Голодне лихоліття, що випало на долю українського народу найболючіше вдарило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак не отримували рятівних 100-300 грамів хліба.

Бозю! Що там у тебе в руці!?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку,

Щоб не втонути в Голодній Річці,

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай:

Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я пташенятко прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їнку дай.

Тато і мама – холодні мерці,

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю! Сніг уже білий,

…Бозю, що там у тебе в руці?...

Смертність дітей сягало за деякими неповними підрахунками, понад 50% від загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого виснаження. Вичерпавши всі запаси продовольства, доведені до відчаю, вони вживали в їжу все, що можна було їси. Спочатку їли кішок, потім собак, навіть щурів і мишей, потім кропиву, листя дерев.

На десятиліття можна закреслити, засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Газ і вдруге, і в третє переписати історію на догоду диктаторів чи скоротечному ідеологічному божеству. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш.

(хвилина мовчання, зачитування  імен померлих)

На сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розбирати, час мовчати і час говорити. Хай ці гіркі слова правди, народжені. Після десятиліть безмовності, стануть у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу.

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибились з сил –

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місце для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

І встане правда і любов на світі

І на сторожі правди встане труд.

Тож пом’янемо тих великомучеників тяжкої історії. Царство небесне всім, хто помер від голоду.

Спогади жителів с. Артирівка та с.Довжанка

Все менше і менше залишається людей які пережили ті страшні часи 1932-1933року. Але коли чуєш їх спогади, то серце кров’ю обливається, а по тілу біжать мурашки. Ось декілька з них.

«… В 1932 році був голод. Ходили від хати до хати забирали в людей все, що можна було їсти. Люди ховали зерно в діжках, викопували ями під печами в кімнатах і сипали туди зерно. В будинках ховали худобу, птицю.

Але спеціальні загони (в народі банди) ходили від оселі до оселі і спустошували їх, залишаючи на голодну смерть жінок, старих та дітей.

В Артирівці теж була банда яка налічувала 13 чоловік. Вони ходили із спеціальними ключками, з вилами, ломиками шукаючи зерно, люди, щоб хоч що не будь уберегти від конфіскації насипали зерно в горщики, закутували в ганчір’я і ховали на печі

Страшно згадувати ті часи. Опухлі з божевільними очима блудили люди як примари по селі, шукаючи шматочок хліба. Не дай Боже, щоб ми всі таке побачили пережили, щоб цього не бачити і не чути нашим дітям, онукам і нам.»

Із спогадів жительки С. Довжанка Турути Прасковії Марківни 1923року народження.

Волторніст Катерина Василівна 1919 року народження.

Про голод 1932-1933рр.

Родилась я в Сибірі, а потім переїхала на Україну, батьки родом з Полтавщини.

Була голодовка, людям жилося важко. Сім’я у нас була велика 8 дітей. Зерно яке могли сховати, мололи на жорнах, до цієї муки добавляли кінський щавель і варили баланду. Як могли так і виживали.

Кобилянська Тамара Петрівна 1923 року народження.

Так голод 1932-1933 року пам’ятаю. Це був страшний час. Не було що їсти, а що було все забрали до крихти, Варили лободу, кропиву, і ось так перебивалися. Правда у мами був брат в с. Дубові, він жив трішки заможніше, мав корову, то мама ходила до нього і приносила всього по трошки глечик молока, кусок хліба ось так ми і вижили.

«33 хвилини »- акція пам’яті.

Древні мудріці вважали, якщо згадати ім’я полеглої людини – її дух воскресне. 1 листопада цього року у селищі біля пам’ятного знаку жертвам голодомору відбулася Всеукраїнська акція пам’яті жертв Голодомору «33 хвилини». Ця акція стартувала з ініціативи Президента України Віктора Ющенка. Головне завдання заходу – знати правду про злочини сталінського комуністичного режиму, вшанувати пам’ять полеглих, згадавши кожного поіменно. Акція «33 хвилини» є складовою міжнародної акції «Незгасима свічка», що присвячена 75-річниці Голодомору.

_______________________________________________________________________